Оповідання

Оленчин горобчик     В.Сухомлинський

Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.

Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Нату-лила пір'ячка.

Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.

Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.

Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.

Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...

Це горобці плачуть від холоду В.Сухомлинський

Зимового ранку пішла маленька Яринка до саду. Надворі був великий мороз. Ніде не видно пташок. Навіть горобців немає.

— Де ж горобці поховалися? — подумала Яринка.

Прийшла до хати, стала під стріхою. Почула, як там зацвірінчав горобець. А потім на землю впали крижані крапельки, мов маленьке намисто.

— Що воно таке? — подумала Яринка.

І здогадалася: це горобці плачуть від холоду, горобині сльози замерзають і падають додолу крижаним намистом.

Бідні горобчики!

  ПТАШИНА  КОМОРА

         Ранньою осінню в степу не замовкав пташиний щебет. Пташки зліталися на жовте поле, клювали зернинки. А на узліссі стояла Горобина. На ній дозрівали червоні китиці ягід. Стоїть Горобина і дивується: чому до неї не летять птахи?

         Летів Дрозд. Горобина питає:

-         Дрозде, чому ти не хочеш скуштувати моїх ягід?

-         Почекай, Горобинонько, твої ягоди знадобляться у найважкіший час. На твоїх гілках – наша пташина комора.

Випав сніг. Білим килимом вкрилися  поля, занесло снігом траву. Дні і ночі

співає свою сумну пісню холодний вітер.

         Рано-вранці прокинулась Горобина від пташиного щебету. Бачить – прилетіли до неї дрозди і дятли.

- Ось тепер і пташина   комора знадобилась – защебетав дрозд. – Пригощай нас, Горобинонько, своїми ягодами.

                                                                                 В. О.Сухомлинський

Як синичка будить мене    

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То — синичка. Шапочка в неї чорно-оксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір'їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнату.

Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несоленого сала. Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

     Кмітливий горобець                         О.Буцень

Узимку і птахи, і звірі - усі ближче до житла людини туляться. Бо важко в цю пору прогодуватись у голому лісі, у білому від снігу полі.

Покинув ліс і горобець-сірячок, теж до людей подався.

Зразу за лісом вулиця починалась. Ошатні будиночки вряд стоять за невисокою дерев'яною огорожею. Бачить горобець: з одного вікна палиця стримить, з кінця її нитка звисає, на ній - вузлик, якась їжа в марлю загорнута. І, звичайно, синиці вже тут клопочуться.

Сів горобець поряд на дереві, міркує: як би й собі підживитись? Добре синицям, їм, бач, яка шана: годівнички розвішують, підгодовують, - їжте, любі синички, на здоров'я! А для горобців ніхто й пальцем не ворухне. Мовляв, хай самі себе обслуговують.

Ось одна синиця до вузлика підлетіла, почепилась. Нитка то закручується, то розкручується; А синиця й не зважає, довбає собі той вузлик та й годі. Смачно!

Під'їла трохи, відлетіла, на гілку сіла. Одразу друга синиця почепилася за білий вузлик. Теж гойдається, як акробат, униз головою висить, дзьобає. А потім синиці знову помінялися місцями: перша снідає, друга на гілці дзьоб чистить, чепуриться, своєї черги до вузлика чекає.

Дивився, дивився на синиць горобець, а в самого кишки аж співають, - так їсти хочеться. Ну хоч би тобі яку ріску зранку перехопив!

Не витримав бідолаха, стрибнув з дерева - і до нитки. Крутиться перед ним та нитка, не поступається йому синиця місцем на вузлику. І друга прилетіла, теж заважає, метушиться. Потріпотів крильцями горобець, потріпотів і знов на гілку ялиці. Сів, зажурився.

Коли раптом під деревом собака як гавкне! Полохливі синички пурх - і нема, злякалися. А горобець оглядівся, - що йому той собака, коли їсти хочеться, аж в очах темніє, - і до вузлика першим підлетів.

Ох і смачно ж у таку холоднечу проковтнути шматочок сиру! Та де там! Не встиг як слід і поласувати, аж тут знову синиці. І такі нахабні, - лети, мовляв, собі геть, це наше!

Прогнали горобця-сіромаху. Сів на гілці, щось собі міркує, голівкою нетерпляче крутить. Тоді як цвірінькне зненацька, як пурхне!

А синиць наче вітром здмухнуло, розлетілися в різні боки. Та сам горобець недалеко відлетів. Бачить, нема синичок - він мерщій до годівнички-гойдалки. Їсть, поспішає, поки наполохані синиці не вернулись.

Ось так і піддурив подружок-синичок голодний горобець.

Тепер і мороз не страшний. Підживився трохи.

     Тіточка сплюха  

                    Оповідання-загадка  Ю.СТАРОСТЕНКО

Завше, коли він прилітає до цієї високої ялини і нишпорить між її гіллям, то все натрапляє на цю велику, сумну птаху. Цілий день птаха спить. Прокинеться хіба тільки, щоб випростати занімілі крила або змінити пересиджену ногу.

– Добридень, тіточко сплюхо! А ви все спите?

Та сіра птаха нічого не відповідає: удає, що не чує.

Аж ось знов, біля самого носа:

– Тіточко сплюхо!

– Ну, що тобі? – невдоволено ворухнулася сіра птаха, і широко розплющила великі заспані очі...

– Та куди ж ви дивитесь, осьдечки я!

– Ет, все одно я тебе не побачу, бо цей сніг мене зовсім засліплює. Ти синок Маленького Сіма? З голосу чути.

– Хіба ви знали мого татка?

– Хто ж не знав Маленького Сіма? Це був дуже пристойний птах, але дуже маленький, меншого в наших лісах я й не бачила. Пролітаючи коло мене, він все вітався: «Сім-сім-сім»... і ніколи не докучав мені, як я спала.

– Та й я не хотів вам докучати, тільки... тільки хіба можна спати цілий день? Ви ж помрете з голоду! А може, ви слабі, то я принесу вам якихось комашок?

– Ну що ти, добрий синку Маленького Сіма, – зворушено мовила сіра птаха, – мені нічого не болить. Та й не їм я комашок. А сплю вдень, бо цілу ніч полюю на мишей...

Ви, дітки, знаєте цих птахів? Ні? То ж сова й золотомушка.

                                       Бiда навчить   Леся Українка

Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, - де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, - є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він зі своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:

- Мої зернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

- Мої! Мої!

І почали битися. Та так б'ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята?

Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:

- Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

- Що ти кажеш? - питають горобці.

- Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатами поснідала вашими зернятками!

Наш горобчик зостався і замислився.

"А правда, - думав він, - краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти".

Подумав, подумав та й почав просити курку:

- Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

- Е, ні! - каже курка. - Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, - он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! - та й пішла собі в курник.

Зостався горобчик сам.

"Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити!" - і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить, - сидить зозуля на калині та все: "Ку-ку! Ку-ку!" От він до неї:

- Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму. У вас же нема своїх дітей, а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.

- А я тобі от що скажу, - відповіла зозуля, - як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Це не моє діло.

Полетів він геть, бачить - сидить на ріллі ґава і сумує. От він до неї:

- Дядино, чого ви так зажурились?

- Сама не знаю, синочку, сама не знаю!

- Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?

- Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним! '

- Прощавайте, дядино! - сказав горобчик.

- Щасливо!

Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дуплі мешкає.

От він туди, - бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:

- Пані! Чи ви спите? Пані! Пані! Це я, горобчик.

Сова як кинеться, як затріпоче крилами:

- Га? Що? Хто? - кричить, витріщаючи очі. Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.

- Горобчик? Не бачу! І яка вас лиха година по дневі носить? І вдень не дадуть заснути...

І сова знову заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: "Гу-гу-гу-у-у!" Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!

- Ти тут чого? - спитала.

- Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу, чекаю, поки ви встанете. Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі.

- Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но, а то я голо-о-дна! - гукнула сова та як засвітить очима...

Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Вранці прокинувся, аж дивиться: сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.

- Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили, - звернувся до неї горобчик.

- А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити, та таки й веселіше!

І заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та все дрібніш...

- А бодай тобі заціпило, скреготухо! - крикнув горобчик та скоріш полетів від неї геть. Сів собі на полі та й думає: "Де я того розуму навчуся! Скільки світа злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться..." Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.

"Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє", - подумав горобчик.

- Навчіть мене розуму! - звернувся він просто до крука. - Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.

- Розум, молодче, по дорозі не валяється, - мовив поважно крук, - не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш.

Полетів горобчик, засумував. "Що то мені така наука?". Почав знову гуляти веселенько. І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові - холод! Вночі де не сяде, спати не може. Вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити, - годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, - а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок у гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб'ята, то горобцеві новий клопіт - годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити, - не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то було, аж сусіди-горобці дивуються: "Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчилися?" - питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне:

"Біда навчила!" - каже.

Лісові розмови

- Сніг, подивіться, який сніг! - зраділа маленька лісова синичка. І, хоча не люблять синички сідати на землю, та хіба сніжок - то земля? Стрибає синичка якось кумедно, все боком-боком.

Може б, воно й краще виходило, коли б кігтики на її пальчиках не були так круто загнуті.

- Ха-ха-ха, - засміялася стара ворона.- Хіба ж так стрибають?

- Це ж просто смішно,- додала сойка, перебираючи дзьобом своє гарне пір'я.

- Ну й що,- образилася синичка, - а ви не вмієте висіти на гілці отак, униз головою...

Сойка заніміла з дива.

- О... - тільки й мовила ворона. Вони й справді цього не вміли.

* * *

- Гей! - закричав з високої ялини шишкар, коли побачив унизу мишей.- Що ви там розбігалися снігом? Ондечки я сову бачив!

- А ми вдень сови не боїмося,- дружно відповіли миші,- а як ніч настане, у нірки поховаємося.

- То зараз буде на вас лисиця!

- Слухаю я, слухаю, як ти, шишкарю, мишей лякаєш, і думаю собі: який же ти вредний,- озвався снігур.

Соромно зробилося шишкареві, бо він гадав, що поблизу нікого нема, а тут раптом снігур. Ой, як соромно...

* * *

- Кри-и-и-и! - сполохалася сорока, як побачила внизу ведмедя.

- Ти що, здуріла, отак горло дерти? - перелякався ведмідь.

- Звичайна ведмежа нечемність! - образилася сорока. - А може, це я віталася до вас?

- Нащо мені таке вітання? - гримнув на сороку ведмідь.- Тільки мисливців накличеш...

- А вам час давно у барлозі сидіти, бо тепер вас мисливці по слідах знайдуть.

- Сліди сніжок припорошить, ти тільки не кричи більше...

- Але як же я можу втерпіти? Я так звикла!

- О, це дуже просто! Вхопися дзьобом за гілку і потримайся, поки я сховаюся он у тому ліску.

- Я спробую, - невпевнено мовила сорока. І вона трималася з усієї сили. Правда, сорока таки крикнула, але це було тоді, як кошлата мишкова спина щезла в густому ялинковому темнику.

Зараз сорока щодня навідується до села - то там, то тут щось знайде.

А ведмідь, поклавши голову на м'яку лапу, міцно спить у теплому барлозі.

Лісові балакуни

Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:

- Хоч би хвилинку помовчали! А то Сорока цілісінький білий день скрекоче - плітки переказує. Зозуля все перераховує - та часом і помиляється. Пугач вночі лякає, спати не дає. А Болотяний Бугай у річку дзьоба опустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..

Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть:

- І ми мовчати вміємо. Відтепер, аж доки нас не покличете, ми - ані звуку із дзьобів...

І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач усілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на березі річки, в очереті, і замовкли.

Аж тут із нори під сосною вилізли руді Лисенята та й почали гратися - борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться подавати - гавкають тоненько, повискують, мов щенята.

Пугач не втерпів, витріщив банькаті очі:

- Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!

Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув спересердя:

- І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!

А Зозуля швидко перерахувала:

- Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися. Ку-ку!

Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж застрекотала у захваті:

- Лише мені одній вдалося промовчати!

Юрій Ярмиш

Найгарніша мама          

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

- Хто ти такий? Де ти взявся?

- Я - Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.

- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.

- Яка ж вона? - питає Дятел.

- Моя мама найгарніша.

- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.

- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.

- Ха-ха-ха! - зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла, потихеньку взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була й справді для нього найгарніша!

                                                                                             В. Сухомлинський